Відступ держави від зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод: українські реалії

Питання відступу держави від зобов’язань щодо забезпечення прав людини набуло для українців нового значення з початком повномасштабного вторгнення росії до України. Якщо до 24 лютого 2022 року положення, передбачені статтею 15 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, були застосовані лише в межах Луганської та Донецької областей, то із ухваленням Указу Президента № 64 «Про введення воєнного стану» від 24.02.2022 їх дія набула поширення на всій території нашої держави. Наразі надзвичайно важливо зрозуміти сутність та значення вказаної норми, адже масштаби інформаційної війни з рф досягли того рівня, коли ворог використовує будь-який нез’ясований факт чи новину з метою дестабілізувати ситуацію всередині України та налаштувати населення проти органів управління. Тому розглянемо детальніше, що ж означає відступ держави від зобов’язань за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та які наслідки він має для національної безпеки і життя громадян.

Як відомо, Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ЄКПЛ) Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Надаючи згоду на обов’язковість цього міжнародного договору (а також протоколів до Конвенції), наша держава взяла на себе зобов’язання щодо гарантування передбачених у ньому прав людини кожному, хто постійно чи тимчасово перебуває на її території, незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження тощо. При цьому, ефективність виконання державами-учасницями обов’язків за ЄКПЛ забезпечується значною мірою діяльністю Європейського суду з прав людини, який наділений повноваженнями щодо розгляду скарг фізичних, юридичних осіб, а також держав, на порушення положень Конвенції. Таким чином, Суд виступає інституцією, до якої може звернутися кожен, хто зазнав порушень своїх прав та не домігся їх відновлення у внутрішньодержавних судових органах. Проте, важливо розуміти, що не завжди обмеження окремих прав чи свобод мають свавільний характер та становлять нехтування зобов’язаннями держави за ЄКПЛ. Одним із винятків є відступ від обов’язків в умовах надзвичайної ситуації.

Стаття 15 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачає, що відступ від зобов’язань за нею допускається «в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом». При цьому, необхідною умовою виступає стан війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації. Безперечно, за таких обставин на шальках терезів опиняються з одного боку – приватний інтерес, тобто суб’єктивне право особи чи групи осіб, а з іншого – публічний інтерес у гарантуванні загальної безпеки населення держави. У практиці Європейського суду з прав людини відсутнє усталене поняття війни або надзвичайної ситуації, тому в кожній конкретній справі Суд виходить з її фактичних даних. Варто зауважити, що ці поняття ЄСПЛ тлумачить досить широко, виходячи з розуміння того, що будь-яка виняткова ситуація, яка становить загрозу для звичного, нормального укладу суспільства, може стати підставою для застосування статті 15 незалежно від її тривалості та території поширення (наприклад, рішення у справах «Lawless проти Ірландії (№ 3)», «Aksoy проти Туреччини», «Ірландія проти Сполученого Королівства»). Тим не менше, на державу покладається обов’язок аргументувати саме «винятковість» вказаних обставин, тобто неможливість забезпечити національну безпеку жодним іншим чином, окрім відповідних обмежень певних прав громадян. Разом з тим, жодна виняткова ситуація не може стати підставою для відмови від обов’язків, що передбачені статтями 2 (право на життя), крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, 3 (заборона катування), 4 (пункт 1) (заборона рабства) і 7 (ніякого покарання без закону). З метою запобігання свавіллю державних органів частина 3 статті 15 Конвенції зобов’язує державу-учасницю надати Генеральному Секретареві Ради Європи повну та достовірну інформацію щодо всіх вжитих заходів, а також строку їх вжиття.

Розглядаючи відступ від зобов’язань на прикладі України, неможливо не погодитись, що справжнім викликом для нашої державності стали спочатку окупація окремих регіонів, а згодом і повномасштабне вторгнення росії. Це і було підставою для запровадження обмежень прав громадян, процедура реалізації яких суттєво ускладнилася або стала неможливою, спочатку в кількох регіонах, а з 2022 року – на всій території України. Так, після запровадження воєнного стану Генеральному Секретареві РЄ 1 березня 2022 року було надіслане відповідне сповіщення. Варто зазначити, що такі ж нотифікації здійснювалися щоразу після продовження дії воєнного стану. Вкотре Україна повідомила про відступ від взятих на себе зобов’язань за ЄКПЛ 4 квітня 2024 року, оновивши перелік прав, дію яких тимчасово призупинено. Серед них, зокрема, права на недоторканність житла; таємницю листування та телефонних розмов; невтручання в особисте і сімейне життя; свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільно залишати територію України; свободу думки та слова; участь в управлінні державними справами та у референдумах; свободу обирати і бути обраним до влади; акції та страйки; володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; підприємницьку діяльність і працю; освіту. Таким чином, були дотримані всі вимоги, передбачені статтею 15 Конвенції.

Якщо проаналізувати наведений перелік, то в ньому передбачені переважно соціально-економічні, а також деякі особисті права, тобто зупинення дії яких не посягає на базові потреби особи, її честь та гідність. Тим не менше, в умовах надзвичайного стану або стану війни, їх реалізація може стати неможливою (через зруйновану інфраструктуру, відсутність контролю над окремими державними територіями, постійні обстріли, високий ступінь загрози терористичних актів). З іншого боку, обмеження окремих прав чи свобод, навпаки, може полегшити досягнення певних військових або інших цілей, як, наприклад, примусове відчуження майна фізичних чи юридичних осіб на користь збройних сил або ж запровадження військово-житлового обов’язку громадян. Очевидно, що в українських реаліях публічні інтереси (національна безпека) є пріоритетними щодо інтересів приватних (права на власність, підприємницьку діяльність, свободу пересування та ін.).

Важливо усвідомити, що відповідні обмеження запроваджуються у відповідь на ситуацію, коли під загрозою опинилася не просто можливість реалізації окремих прав громадян, а безпека та подальше існування цілої нації. Це вимагає мобілізації всіх наявних ресурсів, а також неабиякої стійкості та витримки. У таких складних життєвих обставинах ми повинні бути як ніколи єдині у своєму прагненні наблизити перемогу та досягти бажаного миру.