Порушення прав людини під час війни: небезпека безкарності в умовах хімічної атаки

Коли під час затяжної війни нападник намагається зламати волю й сили оборонців, то хімічна зброя, на жаль, є одним із ефективних способів досягти цього. Водночас, використання такої зброї будь-де, будь-ким, у будь-який час, за будь-яких обставин є неприйнятним. Це воєнний злочин і злочин проти людяності, що вимагає швидкої і рішучої реакції цивілізованого світу. Відтак, держава-агресор у разі використання хімічної зброї проти цивільного населення остаточно має стати ізгоєм у світовій політиці.

Що таке хімічна зброя?

Міжнародна організація із заборони хімічної зброї описує хімічну зброю як токсичну речовину, яку свідомо використовують для заподіяння смерті чи шкоди здоров’ю.

Міжнародне гуманітарне право забороняє використання подібної зброї проти будь-яких цілей, оскільки вона має невибірковий характер і створена, щоб заподіяти надмірні травми та страждання.

Існують різні категорії хімічної зброї:

• задушливі отруйні речовини, такі як фосген, атакують легені та дихальну систему;
• шкірно-наривні отруйні речовини, такі як іприт, який обпікає шкіру та засліплює людей;
• нервово-паралітичні речовини, які перешкоджають передачі повідомлень мозку до м’язів тіла.

Історія застосування хімічної зброї

Хімічна зброя вперше почала застосовуватися під час Першої світової війни. Тоді військове використання хімічних речовин, таких як хлорин, фосген, гірчичний газ призвели до великих страждань та десятків тисяч смертей. Стрімкий розвиток та збільшення запасів хімічної зброї припали на часи Холодної війни, хоча використання її було підтверджене лише у кількох випадках.

Нині оцінюючи ризики застосування хімічної зброї, маємо згадати ключові події останнього часу, особливо в Сирії. Підтверджені хімічні атаки на сирійській народ стали шокуючим військовим злочином та порушенням норм міжнародного права. У 2013 році режим Асада за підтримки Росії атакував сирійців зарином – нервовим агентом, який не має ні запаху, ні кольору. Не можна було зрозуміти про хімічну атаку зарином, поки не з’явилися симптоми. За декілька годин після інциденту в мережі з’явилися сотні відео, які показували дорослих та дітей у вкрай важкому стані. На тілі у людей не було жодних слідів ушкоджень, та вони задихалися, були дезорієнтовані, втрачали свідомість. У результаті нападу загинуло 1400 людей, багато з яких – діти. Загалом хімічні атаки у Сирії застосовувалися щонайменше 50 разів.

Найновіші випадки застосування хімічної зброї не обмежуються Сирією. Нервово-паралітичну речовину «Новачок» використовували для отруєння колишнього російського агента Сергія Скрипаля та його дочки Юлії у 2018 році у Великій Британії та опонента Кремля Олексія Навального у 2020 році в Росії.

Відповідальність за застосування хімічної зброї

Вперше заборона на використання хімічної зброї була запроваджена у 1968 році у Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї та про її знищення. Однак текст Конвенції був затверджений лише 24 років по тому.

У період з квітня 1997 року, коли Конвенція набула чинності, і до липня 2013 року Організація із заборони використання хімічної зброї – яка слідкує за її дотриманням – провела понад 5 тисяч перевірок у 89 країнах із 189 країн, які є членами цієї Конвенції. Однак організація (OPCW) не має великих повноважень, аби змусити країни дотримуватися її вимог, окрім як повідомити про це Генасамблею ООН або Раду Безпеки ООН.

Конвенція встановила зобов’язання для всіх держав ніколи, ні за яких умов не застосовувати хімічну зброю та не проводити будь-яких військових підготувань до застосування хімічної зброї. Її використання є воєнним злочином відповідно до статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Міжнародним правом встановлена не тільки особиста відповідальність за використання хімічної зброї, а також командна відповідальність. Командир певного військового об’єднання несе відповідальність за порушення його підлеглими норм міжнародного гуманітарного права у тому випадку, якщо він володів інформацією про можливість вчинення ними правопорушень, проте не приклав зусиль для їх попередження чи припинення згідно статті 86 І протоколу до Женевських конвенцій 1949 року.

Для реалізації положень Конвенції, спрямованої на досягнення миру без хімічної зброї та без загрози її застосування, в якому хімія використовується для цілей миру, прогресу та процвітання, 27 квітня 1997 р. було створено Організацію із заборони хімічної зброї. У рамках своєї місії така Організація сприяє заходам із забезпечення контролю за дотриманням заборони застосування хімічної зброї, надає допомогу державам-членам у ліквідації запасів хімічної зброї, виконує заходи задля нерозповсюдження хімічної зброї та захисту від неї. У цьому контексті важлива роль слідчо-ідентифікаційної групи цієї структури як важливого інструмента такої роботи, що допоміг установити тих, хто застосував хімічну зброю у Сирії. Процедури верифікації при розслідуванні передбачуваних випадків застосування хімічної зброї стали якіснішими, технічно просунутими й ефективними. Держави-учасниці Конвенції рішуче налаштовані запобігти будь-якому подальшому застосуванню хімічної зброї, а з червня 2018 року стало можливо активувати механізм визначення відповідальності, коли з’являються нові звинувачення у застосуванні хімічної зброї в будь-якій державі-учасниці.

Збройні хімічні атаки Росії в Україні як виклик міжнародному праву, міжнародній політиці та дипломатії

Хоча людство й наближається до ери повної заборони цілої категорії зброї масового знищення, Україна змушена боротися з її застосуванням ще й сьогодні. З метою прагнення створити умови для подальшої ескалації невиправданої війни, російські війська неодноразово застосували фосфорні снаряди та термобаричні ракети. Останні ще називають вакуумними бомбами, оскільки вони вибухають, висмоктуючи кисень, щоб створити високотемпературний та надзвичайно потужний вибух. Така особливість посилює руйнівну силу цієї зброї порівняно з іншими бомбами схожого розміру. На людях, які опинилися в радіусі вибуху, це позначається жахливим чином.

Застосування хімічної зброї є воєнним злочином і злочином проти людяності, а до такого різновиду злочинів термін давності не застосовується, що закріплено у Конвенції ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 1968 року та Конвенції держав-учасниць Ради Європи «Про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів». Сьогодні за дотриманням правил ведення війни стежать Міжнародний кримінальний суд та Міжнародний суд ООН.

Міжнародний суд ООН вирішує спори між державами, але не може переслідувати окремих осіб. Україна подала у цей Суд позов проти Росії через вторгнення. Якщо Міжнародний суд ухвалить рішення проти Росії, забезпечити виконання цього рішення має Рада Безпеки ООН. Але Росія – одна з п’яти постійних членів Радбезу ООН – може накласти вето на будь-яку пропозицію щодо санкцій.

Міжнародний кримінальний суд розслідує справи та переслідує військових злочинців, які не постають перед судом в окремих країнах. Це сучасний і постійний спадкоємець Нюрнберга, який переслідував найважливіших вцілілих нацистських лідерів, які перебували під вартою в 1945 році. Нюрнберг закріпив принцип, згідно з яким держави можуть погодитися на створення спеціального суду для захисту міжнародного права. Головний прокурор Міжнародного кримінального суду, британський юрист Карім Хан зауважує, що є обґрунтовані підстави вважати, що в Україні були скоєні воєнні злочини, і він має дозвіл 42 держав на розслідування. Слідчі розглядатимуть минулі та сучасні звинувачення – починаючи з 2013 року анексії Росією Криму й до сьогодні. Якщо є докази проти окремих осіб, прокурор попросить суддів Міжнародного кримінального суду видати ордери на арешт для притягнення їх до Гаазького трибуналу.

Але саме в цьому очевидні практичні обмеження повноважень суду. У суду немає власної поліції. В арешті підозрюваних він покладається на окремі держави.

Враховуючи те, що Російська Федерація не є членом Міжнародного кримінального суду (вона вийшла з нього в 2016 році), сподіватись на те, що держава-агресор видасть підозрюваних – сумнівні. Якщо підозрюваний поїде до іншої країни, його можуть заарештувати, але це також велике «якщо». Безумовно, набагато легше кваліфікувати з позиції індивідуалізації покарання воєнний злочин щодо солдата, який його вчинив, ніж до керівників, які надали накази. Але Міжнародний кримінальний суд також може притягнути до відповідальності за злочин «ведення агресивної війни». Це злочин невиправданого вторгнення або конфлікту, що виходить за межі виправданих воєнних дій з метою самооборони. Він виник у Нюрнберзі після того, як суддя з Москви переконав союзників, що лідери нацистів повинні постати перед судом за «злочини проти миру». Але тут криється ще одна проблема: Міжнародний кримінальний суд не може притягнути до відповідальності російських лідерів за цей злочин, оскільки країна не є підписантом угоди з Міжнародного кримінального суду. Теоретично Рада Безпеки ООН могла б попросити Міжнародний кримінальний суд розслідувати це правопорушення. Але знову ж таки Росія могла б накласти вето на це як один із п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН.

Ефективність Міжнародного кримінального суду – і те, як міжнародне право діє на практиці, – залежить не лише від договорів, а й від політики та дипломатії. Саме тому питання створення трибуналу для переслідування злочину агресії із застосуванням зброї масового знищення в Україні, типово як було у Нюрнберзі, постане перш за все у площині міжнародної домовленості.