Шлюбний договір як регулятор майнових відносин подружжя

Shliubnyi dohovir

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності може призводити також до його припинення. Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної сумісної власності на набуте подружжям в період шлюбу майно є його поділ. Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукупності речей і не пов’язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.

Підстави та порядок розподілу майна, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, регламентуються статтями 69-72 Сімейного кодексу України (далі – СК України). Що ж стосується осіб, які перебувають між собою у фактичних шлюбних відносинах, то згідно ст.74 СК України при поділі майна, набутого такими особами під час спільного проживання повинні враховуватися норми глави 8 СК України, тобто глави, яка визначає порядок поділу спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.1 ст.69 СК України подружжя може здійснити поділ спільного майна як під час існування шлюбу, в процесі його розірвання, так і після розірвання шлюбу. Безпосередній поділ спільного майна подружжя може бути здійснений або у добровільному порядку, шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, або ж в судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв’язку із зверненням стягнення на їх майно.

Загалом при поділі майна застосовуються положення ч.1 ст.70 СК України, а саме те, що частки майна дружини і чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже належить подружжю на праві спільної власності, а умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає в майбутньому й яке відсутнє на момент укладення договору.

Шлюбний договір є самостійним і напевно основним видом договорів подружжя, які входять у структуру договірного режиму майна подружжя. Він включається у загальну систему договорів подружжя і відрізняється від інших тим, що може містити умови, які будуть здійснюватися як стосовно майбутнього, так і існуючого майна подружжя. Шлюбний договір може включати в себе положення щодо дарування, найму, купівлі-продажу майна, розподілу майна, встановлення часток у праві власності на майно подружжя, визначення режиму спільності чи роздільності щодо окремих речей, порядку сплати аліментів тощо. Можливість включення в шлюбний договір певних самостійних пунктів робить кожен з них унікальним і неповторним. Єдиною законодавчою забороною, яка стосується змісту шлюбного договору є неможливість визначення у ньому порядку реалізації особистих немайнових прав подружжя та їх дітей.

Основне призначення шлюбного договору дуже часто полягає у нівелюванні (скасуванні, пом’якшенні) положення статті 60 СК України, якою встановлене загальне правило: майно, набуте подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя. Беззастережна дія цього правила часто не відповідає інтересам одного із подружжя (наприклад, підприємця, який є суб’єктом різноманітних ризиків). Отже, чинним законодавством подружжю надана можливість встановлення різних видів договірного режиму майна. Причому до різного майна в договорі можуть застосовуватися різні режими власності. Такими режимами є: режим спільного сумісного майна; режим спільної часткової власності; режим роздільного майна.

По суті режим спільної сумісної власності й так закріплений СК України, а тому не вимагає додаткової регламентації шлюбним договором при його використанні на загальних підставах, тобто без яких-небудь виключень та додаткових умов. В свою чергу режим спільної часткової власності подружжя, встановлений шлюбним договором, ґрунтується на відповідних положеннях цивільного законодавства і більшою мірою дозволяє врахувати розмір вкладу кожного з подружжя в придбанні майна. При цьому ступінь участі кожного з подружжя в придбанні майна може бути визнана подружжям визначальною при встановленні принципів їх взаємних майнових відносин у шлюбі в цілому. В той же час за умовами шлюбного договору режим часткової власності подружжя може поширюватися лише на певні предмети, які входять до складу спільного майна подружжя. Як наслідок у договорі важливо відзначити конкретне майно, до якого застосовуватиметься саме цей режим власності і встановити критерії визначення часток кожного з подружжя в праві спільної часткової власності.

Законом передбачається можливість встановлення шлюбним договором і режиму роздільної власності подружжя. Цей режим означає, що майно, придбане в шлюбі кожним із подружжя, є його приватною власністю, якою чоловік (дружина) має право володіти, користуватися і розпоряджатися за власним розсудом. Вказаний режим може бути поширений як на все майно подружжя (коли в спільній власності подружжя взагалі не буде перебувати яке-небудь майно), так і на окремі його види (коли до різних речей застосовуватимуться відповідно режим спільної власності подружжя або режим роздільної власності).

Відповідно до ч.3 ст. 97 СК України сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. При цьому, подружжя може включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Натомість у постанові Пленуму Верховного Суду України №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. роз’яснено, що положення шлюбного договору, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (тобто мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, встановлених ЦК України.

Підсумовуючи вище викладене, слід все ж таки визнати, що нажаль на сьогоднішній день шлюбний договір ще не отримав достатнього розвитку та поширення серед населення. Пов’язано це із багатьма причинами, перш за все психологічними, оскільки більшість заручених осіб напередодні одруження не бажають визначати «економічні відносини сім’ї».

Отож, шлюбний договір – це передбачена законом можливість подружжя щодо самостійного вирішення сімейних питань майнового характеру. Разом з тим шлюбний договір не є «панацеєю» від майбутніх подружніх конфліктів. Це лише один із засобів їх уникнути або встановити наперед шляхи їх вирішення, обговорити способи захисту прав кожного із подружжя, особливо при поділі спільного майна.

Володимир Никифорак, к.ю.н., доцент кафедри приватного права