На сучасному етапі розвитку державності в Україні особливої актуальності набуває проблема українських біженців. Російська військова агресія, терор усіх сфер життя українського народу змушує велику кількість українців переселятися до інших регіонів нашої держави або ж шукати прихистку за її межами. Водночас, процес виборювання права українців на національну визначеність як відголосок минулого, надзвичайно актуальний і сьогодні. Тому визначення правового статусу українського біженця неможливе без звернення до історичного досвіду становлення, діяльності та розвитку української міграції.
Проблема правового статусу біженців у Європі виникла на початку 1920-х рр. у зв’язку з появою на континенті великої кількості людей з території колишньої російської імперії, більшість з яких не визнавала радянську владу. Правові системи колишньої імперії та новоутворених держав втратили свою чинність одночасно з їхнім розпадом. До того ж, у відповідності до ст. 38 «Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства» від 28 березня 1922 р., радянська Україна позбавила громадянства більшість мігрантів. Втративши підданство російської імперії, громадянство Української Народної Республіки, Української Держави і Західноукраїнської Народної Республіки, вони не набули громадянства РСФРР чи УСРР.
Масштаб проблеми біженців спонукав Лігу Націй зайнятися її вирішенням, тому на зорганізованих кількох міжурядових конференціях і нарадах було схвалено низку рішень і рекомендацій щодо визначення правового статусу російських біженців. Історично значущою в цьому контексті стала Женевська конференція представників країн-реципієнтів 1922 року, яка ухвалила текст сертифіката ідентичності біженця, так званий «паспорт Нансена». У сертифікаті зазначалися прізвище, ім’я, дата народження, професія, місце проживання біженця вдома та країні перебування, прізвища батьків, вік, колір волосся й очей, обличчя, ніс, особливі прикмети. Власники сертифікатів користувалися правом пересування територією країн-учасників конференції. Сертифікати видавалися урядами країн-реципієнтів і їх щороку треба було поновлювати. Спочатку сертифікати отримували українці, з 1924 р. – вірменські біженці, які втекли від геноциду 1915 р. у Туреччині, а згодом – біженці інших національностей.
На початку ХХ ст. самих українців не виокремлювали із загальноросійського емігрантського загалу, вважаючи їх підданими колишньої російської імперії, тобто «руськими» чи «російськими» біженцями. Лише в 1926 р. на сторінках тижневика «Тризуб», що видавався урядом УНР у Парижі, були оприлюднені деякі пропозиції щодо правового статусу українських мігрантів. Зокрема, у «нансенівських паспортах» пропонувалося зазначати національну приналежність («українець» замість «росіянин») і довший термін чинності сертифіката.
Наступним кроком у формуванні правового становища мігрантів стала конференція 1926 року та підписання міжурядової угоди (Arrangement) про правовий статус біженців. Фактично угода містила положення про діяльність і функції представництва Верховного комісара у справах біженців у різних країнах, а також регулювала деякі особисті права біженців. Хоча рішення конференції і мали рекомендаційний характер, однак, це був вихідний момент у процесі зародження нового правового інституту, який до цього не мав аналогів у світі. Але в угоді йшлося лише про російських і вірменських біженців. Тому наприкінці серпня 1928 р. міністр закордонних справ УНР в еміграції, член Дорадчого комітету при Верховному комісаріаті у справах біженців Олександр Шульгин написав листа до голови Ради Ліги Націй Йохана Прокопе, де наголосив на необхідності визнання українців окремою категорією мігрантів із зазначенням їхньої національності у сертифікатах ідентичності. О. Шульгин також зауважив, що українців не можна вважати росіянами, так само як вірмен турками лише через те, що вірмени були підданими Турецької імперії. З того часу вирішення проблеми щодо національної визначеності українських мігрантів поступово набирало позитивних обертів. Зокрема, вже в 1930 р. міждержавна комісія щодо вирішення проблеми біженців подала роз’яснення про те, що кожна країна-реципієнт на свій розсуд має право у сертифікатах ідентичності позначати українську національність або ні.
Таким чином, проблема правового статусу біженців загалом, і боротьба українських мігрантів за право на національну визначеність, зокрема, була складною, адже міжнародна громадськість уперше стикнулася з проблемою, що стосувалася більше 1 млн. осіб. Оскільки питання торкалося не тільки самих біженців, але і країн-реципієнтів, то цю проблему намагалися вирішити на міжнародному рівні. Нею займалися Ліга Націй та її інституції, Міжнародний офіс у справах біженців імені Ф. Нансена зі своїми підрозділами й органами та інші. І, безумовно, у даному історико-правовому процесі «паспорт Нансена» відіграв провідну роль, заклавши підґрунтя для майбутнього формування універсального механізму захисту прав біженців.
[В основу даного допису лягла наукова публікація Власенко В.М. «Правове становище міжвоєнної Української еміграції в Румунії (міжнародний аспект)».]
Тетяна Грекул-Ковалик
асистент кафедри теорії права та прав людини
