СЗЧ і дезертирство: другий шанс замість покарання

Повномасштабне вторгнення росії в Україну, а відповідно – і героїчна та виснажлива відсіч цій агресії, продовжуються вже третій рік. Сотні тисяч військовослужбовців перебувають на службі весь час, проте тяжкі поранення та втрати зумовлюють постійну потребу в поповненні особового складу наших захисників. Незважаючи на це, не всі мобілізовані залишаються служити (як правило через страх), більше того – навіть добровольці, які пройшли випробування часом і активними бойовими діями, покидають місця дислокації своїх підрозділів (керуючись різними мотивами).

Ця проблема набрала загрозливих масштабів в Україні: за даними Офісу генпрокурора від січня 2022 року до вересня 2024 року було відкрито 90 тисяч проваджень щодо самовільного залишення частини (СЗЧ) та дезертирства. Задля її вирішення держава спочатку у різний спосіб намагалася боротися із цим шляхом посилення відповідальності: 1) всі різновиди самовільного залишення частини, вчинені в умовах воєнного стану наразі кваліфікуються виключно за ч. 5 ст. 407 КК України як тяжкі злочини, а прояви дезертирства – за ч. 4 ст. 408 як особливо тяжкі; 2) також у цих випадках унеможливлені: а) призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (за ст. 69 КК України); б) звільнення від відбування покарання з випробуванням (за ст. 75 КК України). Тобто, після цих змін військовослужбовцям, які вчинили такого роду діяння, загрожує лише реальне позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років (за ст. 407) чи від п’яти до дванадцяти років (за ст. 408).

Згодом, керівництво держави, зрозумівши, що такі кроки не дали очікуваного ефекту, зокрема й превенційного, вирішило піти іншим шляхом – запровадити заохочувальну норму, очевидно для того, щоб військовослужбовці замість відбування покарання поверталися та продовжували військову службу. Так, з 7-го вересня цього року, відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законів України щодо вдосконалення кримінальної відповідальності за злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби під час дії воєнного стану», набули чинності зміни до ст. 401 Кримінального кодексу України, внаслідок чого з’явилася частина 5, якою тепер передбачено можливість бути звільненою від кримінальної відповідальності особі, яка під час дії воєнного стану вперше вчинила як самовільне залишення військової частини або місця служби, так і дезертирство. Водночас, однієї цієї передумови звільнення (вчинення вперше) недостатньо, оскільки традиційно заохочувальна норма як невід’ємну складову передбачає й певні умови звільнення, котрі не завжди залежать лише від самої особи. Так, у випадку СЗЧ і дезертирства потрібно, щоб вона добровільно звернулася із клопотанням до слідчого, прокурора, суду про намір повернутися до цієї або іншої військової частини або до місця служби для продовження проходження військової служби (очевидно, що це клопотання може бути заявлено не лише до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею цього злочину, як це часто вимагається в інших заохочувальних нормах). Проте, окрім зазначеного клопотання неодмінно повинна бути письмова згода командира (начальника) військової частини (установи) на продовження проходження такою особою військової служби (хоча не виключаємо, що можуть виникнути питання щодо того, хто ж має виступати ініціатором звернення до командира щодо надання цієї згоди – слідчий, прокурор, суд, сам військовослужбовець чи взагалі командир може зробити це за власною ініціативою). І навіть у випадку наявності всіх цих передумов і умов звільнення від кримінальної відповідальності, остаточне рішення залежатиме від суду, адже саме у описаній ситуації це право останнього, а не обов’язок.

Цікаво, що станом на жовтень 2024 року вже є декілька судових рішень щодо звільнення на цій підставі. Тому, очевидно, вже у найближчому майбутньому стане більш зрозумілим те, наскільки дієвим виявився механізм застосування такого спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності, враховуючи побоювання, які випливають зі змісту умов цієї норми, зокрема щодо реальної можливості одержання/надання згоди командира (начальника) військової частини (установи) на продовження проходження такою особою військової служби, а також мотивів або підстав відповідної відмови, адже наразі це ґрунтується виключно на внутрішньому переконанні зазначеного командира, тобто він може діяти на власний розсуд (фактично йдеться про дискреційні повноваження). Більше того, цю згоду можна отримати і не лише від свого безпосереднього командира (начальника), а від будь-якого, який зголоситься на продовження проходження заінтересованим суб’єктом військової служби у його військовій частині (установі).