Розмежування приватного та публічного права

Питання розмежування публічного й приватного права, їхнього співвідношення й визначення критеріїв поділу є однією з центральних проблем юриспруденції в країнах континентальної Європи. Важко пригадати іншу проблему теорії права, яка викликала б стільки дискусій та спричинила співіснування різноманітних точок зору. Вказане пояснюється тим, що теорія права поділу на публічне і приватне є багатоаспектним явищем, яке має теоретичну так і практичну цінність. Одночасно проблема співвідношення приватного і публічного права важлива тому, що її розв’язання дозволить вирішити значну кількість актуальних практичних питань, зокрема можливих меж втручання держави в економіку та приватне життя осіб тощо.

Даний поділ є лише одним із зрізів системи права, який існує поруч з її поділом на галузі, на матеріальне і процесуальне право. Система права є складним, багатогранним феноменом, вивчення якого не можна проводити лише під одним кутом зору. Саме комплексний підхід до класифікації різних правових явищ сприяє більш глибокому, об’ємному і об’єктивному з’ясуванню їх багатоманітних можливостей у правовому регулюванні.

Існує дві групи теорій розмежування приватного та публічного права – матеріальні та формальні. Прибічники матеріальних теорій звертають увагу на те, «що регулює та чи інша норма права чи її сукупність», прихильники формальних – «як регулюють ті чи інші норми, як будується те чи інше правовідношення».

Загальновідомим є факт, що поділ права на приватне і публічне походить від Римського права та має багатовікову історію. Аксіома Ульпіана гласить, що публічне право належить до становища римської держави, а приватне – на користь окремих осіб. Це формулювання висвітлюється в юридичній літературі протягом століть, проте чи дає воно розуміння того, що мають на увазі під поняттям «приватного» та «публічного», що слід розуміти під приватним чи публічним правом?

Якщо звернутися до визначення приватного і публічного права, що дається в юридичній літературі, зокрема теорії права, то можна відзначити, що вони нерозривно пов’язані з категорією інтересу та розмежуванням приватних та публічних (загальнодержавних, спільних) інтересів, а отже, базуються лише на одному – матеріальному критерії розмежування приватного та публічного права (і, відповідно, приватного і публічного в праві), який історично виник першим.

Визнаючи існування концептуальних розбіжностей між публічним і приватним правом, ми водночас не повинні й загострювати їх протистояння. Навпаки – на сучасному етапі розвитку права доцільно підкреслювати їх зближення на новій гуманістичній основі. Такою основою насамперед повинні бути ідеї первісності прав і свободи людини і громадянина, розумного балансу інтересів особи і спільноти, неприпустимості свавільного державного втручання тощо – усе, що знаходить свій прояв у загальноправових принципах верховенства права, пропорційності, справедливості, рівності, які поширюють свою дію на сферу як публічного, так і приватного права.

Публічне право – система централізованого регулювання, у правове поле якого входять норми права, інститути та галузі, що визначають сферу реалізації публічних інтересів, які регулюють публічно-правові відносини, що побудовані на засадах субординації суб’єктів.

Приватне право – система децентралізованого регулювання, у правове поле якого входять норми права, інститути та галузі, що визначають сферу реалізації приватних інтересів, що регулюють приватноправові відносини, які побудовані на засадах координації суб’єктів.

В основу розмежування права на приватне і публічне повинен бути покладений формальний критерій. Відмінність слід проводити в залежності від способу регулювання юридичних відносин, притаманного приватному і публічному праві. Найбільш прийнятним серед формальних критеріїв розмежування є ознака централізації чи децентралізації правового регулювання і, відповідно, становище суб’єкта у правовідносинах.

Протиставлення публічних і приватних інтересів у державному регулюванні правовими засобами є неприпустимим, оскільки саме шляхом упорядкування публічно-правового регулювання приватноправових відносин можливе досягнення оптимального співвідношення публічних і приватних інтересів. Якісно новою метою суспільного поступу України має стати не безпосереднє благо держави, а добро кожної людини.