Кіно без попкорну…

Саме з фрази «Це важливо бачити на власні очі. Без попкорну і дітей, будь ласка…» починається анонс показу кінофільму «20 днів у Маріуполі». Саме з кінотеатру «Чернівці» розпочалось перше у 2024 році засідання гуртка кафедри теорії права та прав людини «Інновації та права людини». Викладачі кафедри, гуртківці, магістри кафедри та аспіранти прийшли на показ оскарівської кінострічки. Напередодні довго обговорювали день і час зібрання, аж поки не прозвучала фраза «Ми не вибираємо час, час вибирає нас».

Символічно, що перше засідання гуртка «Інновації та права людини» у 2022 році теж було пов’язане з кінострічкою про Маріуполь, яка транслювалась у Лабораторії прав людини. Пізнання і вивчення прав людини переходить з аудиторій університету у кінотеатри, з написаної теорії у підручниках – у страхітливі приклади нашої реальності. І не важливо де в Україні ми народились і живемо зараз, фільм не про географію! Фільм про невимовний біль кожного українця! Це справжня документальна фіксація жахливого варварства, страшних злочинів, які вже більше двох років відбуваються в Україні.

Український фільм «20 днів у Маріуполі» про російські злочини проти людяності переміг у номінації «Найкраще документальне кіно» кіно премії «Оскар-2024». Мстислав Чернов з фотографом Євгеном Малолєткою і продюсеркою Василісою Степаненко приїхали в Маріуполь за годину до того, як це місто почали нищити російські війська. Вони залишилися єдиними міжнародними журналістами в оточеному місті та документували все, що там відбувається – гуманітарну катастрофу, викликану російською облогою, воєнні злочини, масові поховання цивільних, роботу лікарів, які розпачливо реєстрували смерті дітей, від підлітків до немовлят. Чернов і Малолєтка надсилали свої фотографії і відео, переховуючись під сходами біля розтрощеного продуктового магазину – єдиного місця в Маріуполі, де зберігався зв’язок. «Відсутність інформації в умовах блокади має дві мети. Перша – це хаос. Люди не розуміють, що відбувається, і панікують. Друга – безкарність, – каже Чернов. – Без кадрів зруйнованих будівель та вмираючих дітей російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, таких кадрів не було. Ось чому ми пішли на ризик, щоб показати світові те, що побачили».

Цей фільм потрібен українцям, щоб глибоко, повністю визнати свої травми війни і таким чином мати шанс на вивільнення себе від їхнього впливу в майбутньому. І він потрібен світу, щоб побачити, як 20 днів російської облоги одного українського міста показують, проти чого і за що бореться ціла країна. Це спосіб доносити до людей по всьому світу трагедію, яка відбувається в Україні. І Оскар – це найменше, на що заслуговують українці!

Враження переповнюють і наповнюють. Ними важко ділитись. Їх не хочеться обговорювати. Взагалі, після побаченого хочеться мовчати. І плакати. Фільм – сильний! Йдуть роки, люди вмирають, країна руйнується, ми змінюємось. А війна не закінчується…

P.S. Після нашої перемоги ми з студентами обов’язково підемо в кінотеатр на комедію. І будемо сміятись щиро, радіти безкінечно, а якщо і плакати – то тільки від щастя!