В юридичній літературі поняття «ідентичність» переважно розумілося як предмет соціальних досліджень, і лише нещодавно почало привертати увагу, переважно європейських, вчених-юристів. Причиною посиленої уваги до цієї теми в юриспруденції було те, що поняття «ідентичність» з’явилось і стало активно використовуватися європейськими конституційними судами для обґрунтування рішень, пов’язаних з процесом європейської інтеграції та розширенням впливу наднаціональних інституцій міжнародних організацій.
Проблему національної ідентичності можна розглядати з різних підходів, про що свідчить велика кількість праць на цю тему. Визначаючи культурологічні упередження як відправну точку для цього роздуму, пропонується розвиток трьох парадигм: національної ідентичності як спадщини, національної ідентичності як навчання та національної ідентичності як конструювання.
Розуміння національної ідентичності та національності, ґрунтується на кількох збігах. По-перше, нації слід розуміти як ментальні конструкції, як уявні політичні спільноти. Вони представлені у свідомості та пам’яті громадян як суверенні та розмежовані політичні одиниці через дискурси (мовні та інші семіотичні системи), створені, відтворені, трансформовані та/або зруйновані. По-друге, національну ідентичність можна розглядати як різновид «габітусу» (виходячи з концепції Бурдьє), тобто комплекс спільних ідей, концепцій або спільних схем сприйняття емоційних установок, інтерсуб’єктивно розділених певною групою людей, усіма які інтерналізуються через національну соціалізацію.
Елементи національної ідентичності закріплені в більшості конституцій європейських держав та виділені в національній судовій практиці, зустрічаються на рівні Європейського Союзу, як у договорах, так і в прецедентному праві Суду ЄС та ЄСПЛ, тим самим підтверджуючи гіпотезу про те, що європейська концепція національної ідентичності інтегрує національну концепцію конституційної ідентичності.
Справді, європейська концепція має на меті застосування до всіх держав-членів, на кшталт європейської матриці, тоді як національна концепція має тенденцію враховувати сутнісні характеристики, своєрідні елементи кожної держави.
У свою чергу, Конституцією України підтверджено «європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України» (абзац п’ятий преамбули).
Показовим є рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 14 липня 2021 року, обґрунтовуючи яке суд дійшов висновку, що Українська мова є невіддільним атрибутом української державності, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Мовне питання постійно було присутнє в національно-культурній та політичній боротьбі українців за власну державу. У бездержавний період саме українська мова заступала собою відсутність Української держави як основної форми інтегрування й буття етнонації. Як визначальний чинник і головна ознака ідентичності української нації, яка упродовж багатьох віків проживає на споконвічно своїй території та становить абсолютну більшість населення України, українська мова завдяки закладеному в ній самій націєтвірному началу є базовим системотвірним складником української державності та її основою. Як мова автохтонного, найчисельнішого й титульного етносу українська мова має статус єдиної державної мови в Україні, що відповідає світовій практиці.
Військова агресія російської федерації вимагає підвищеної уваги до питання становлення та розвитку національної ідентичності, а також до ролі Конституційного Суду України в процесі її формування. Переконані, національна самоідентифікація має основоположне значення у формуванні сильної та незалежно держави Україна.
Лаура БЗОВА
PhD, асистент кафедри процесуального права
