Обмеження свободи вираження поглядів у інтернеті. Практика ЄСПЛ.

Свобода вираження поглядів не є абсолютним правом. Частина 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – ЄКПЛ) закріплює обов’язки та відповідальність, пов’язані зі здійсненням свободи вираження поглядів. Аналогічно стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права згадує про «особливі обов’язки та особливу відповідальність», які виникають у процесі здійснення свободи вираження поглядів. Усе це робить таке право предметом певних обмежень, які також визначаються статтею 10 Конвенції.

Критерії обмежень

Будь-який захід, який обмежує свободу вираження поглядів, повинен бути обґрунтованим. Такий захід:

• повинен бути встановлений законом (законність);
• повинен переслідувати одну чи декілька правомірних цілей (правомірність);
• повинен бути необхідним у демократичному суспільстві; під необхідністю мається на увазі пропорційність переслідуваній правомірній меті.

Частина 2 статті 10 ЄКПЛ містить достатньо довгий перелік можливих підстав для обмежень, у тому числі інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, захисту репутації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду. Перераховані підстави відображають інтереси епохи 1950‑х років, коли була прийнята Конвенція. Але лише якщо обмеження насправді «встановлені законом» і є «необхідними у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей, Суд вважатиме їх такими, що не порушують гарантії Конвенції.

Необхідно застосовувати триступеневий тест, що передбачає відповідність обмежень критеріям законності, правомірності та необхідності, останній із яких містить у собі елемент пропорційності.

У принципі, Європейський суд із прав людини застосовує свою усталену практику і до справ, пов’язаних з Інтернетом. Тому величезний практичний доробок, накопичений Судом упродовж тривалого часу, застосовується також і до справ, пов’язаних з Інтернетом. Однак Суд все ж враховує природу Інтернету, що є найбільш очевидним, коли він має справу з державними заходами, які обмежують Інтернет.

Практика ЄСПЛ

У справі «Їлдирим проти Туреччини» Суд розглянув питання про те, чи переслідувало правомірну мету втручання у право заявника на свободу вираження поглядів, встановлене законом, та чи було воно необхідним у демократичному суспільстві, як цього вимагає частина 2 статті 10 ЄКПЛ. У цій справі Суд, оцінюючи неправомірність заходів, ужитих органами державної влади Туреччини, визнав обтяжуючою обставиною той факт, що наразі Інтернет став одним із основних засобів здійснення права на свободу вираження поглядів та інформації. Суд не піддав сумніву наявність правомірної підстави для обмеження цього сайту, що було передбачено законодавством Туреччини, але визнав обмеження занадто непропорційним, оскільки в якості побічного ефекту воно впливало на свободу вираження поглядів третіх осіб і тому його не можна вважати необхідним для досягнення правомірної мети.

У зв’язку з важливою роллю свободи вираження поглядів у демократичному суспільстві можливі обмеження повинні тлумачитися суворо. Згідно з практикою Суду втручання є необхідним у демократичному суспільстві, тільки якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі». Суд вважає, що його роль полягає в аналізі вже вжитих заходів, розглядаючи справу в цілому, а також у «визначенні пропорційності втручання правомірним цілям, що переслідувалися», та встановленні факту того, чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, «відповідними та достатніми».