Ситуація, що склалась в Україні з охороною здоров’я, є однією з найактуальніших та найгостріших. Пандемія коронавірусної хвороби (COVID – 19) зробила її ще більш критичною, перемістила в центр уваги та зусиль Української держави та громадянського суспільства. Став безспірним та очевидним факт, що на сьогодні не усі громадяни України та її жителі, що не мають громадянства, мають можливість отримувати безоплатну медичну допомогу, яку їм гарантує Конституція України, саме із нестачі як публічних коштів, так і власних коштів пацієнтів, оскільки потрібно оплачувати все: госпіталізацію, ліки, матеріали тощо.
Вкрай низька оплата праці медичних працівників не забезпечує їм навіть мінімального прожиткового рівня. Таке становище якісно змінило морально-етичне ставлення медичних працівників до хворих та, відповідно, пацієнтів до медиків. Це опосередковано вперше знайшло своє відображення у рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини 3 статті 49 Конституції України: від 29 травня 2002 р. про безоплатну медичну допомогу. КСУ відверто визнав, що «гарантований пакет безоплатної медичної допомоги» держава фактично перестала гарантувати.
У міжнародній практиці при визначенні «гарантованого пакету» медичної допомоги зазвичай йдеться про такі його характеристики, як: чітке визначення прав осіб на отримання медичних послуг; фінансування з публічних (бюджетних) фондів коштів; врахування пріоритетності різних видів медичних коштів.
Багато заможніших від України країн світу обрали явну раціоналізацію у сфері охорони здоров’я та стали на цей шлях ще на початку ХХ століття.
Україна тільки стає на цей шлях, ускладнений російською агресією, системною та глибокою трансформаційною кризою економіки, до яких додалася пандемія коронавірусної хвороби (COVID – 19). Цьому передувало болісне переосмислення політичними елітами змісту формули «безоплатної медичної допомоги для усіх». В уже згадуваному нами вище рішенні КСУ безоплатність медичної допомоги тлумачилась як відсутність для усіх громадян обов’язку сплачувати за надану їм медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання.
Щоправда, у тому ж таки рішенні КСУ зазначив, що у закладах охорони здоров’я за окрему плату можуть надаватись і медичні послуги, які виходять за межі надання медичної допомоги (за термінологією ВООЗ – «медичні послуги другорядного значення»).
Але жорсткі українські реалії змушували наших політиків все очевидніше змінювати національну парадигму «медичних послуг». Особливо чітко це відобразилося у тлумаченні Конституційним Судом України статті 95 Конституції України. Ця стаття, як відомо, визначає засади справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами при побудові бюджетної системи – держава прагне до збалансованості бюджету.
При тлумаченні цієї статті КСУ у своїх рішеннях неодноразово висловлював правову позицію стосовно обмеженості державних гарантій економічними можливостями держави:
- у рішенні від 8 жовтня 2008 р. № 20-рп/2008 Конституційний Суду України вказав, що види і розміри соціальних послуг та виплат встановлюються державою з врахуванням фінансових можливостей держави;
- у рішенні від 26 грудня 2011 р. № 20-рп/2011 КСУ встановив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними та залежать від соціально-економічних можливостей держави;
- у рішенні від 25 січня 2012 р. № 3-рп/2012 КСУ обґрунтував власну правову позицію про те, що забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України здійснюється, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України.
Саме у цьому доктринальному ключі Верховна рада України прийняла 19 жовтня 2017 р. Закон України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення». Цей Закон запроваджує в Україні практику встановлення гарантій з медичного обслуговування – програму державних гарантій медичного обслуговування населення (програма медичних гарантій) як перелік та обсяг медичних послуг та ліків, які оплачуються з державного бюджету на основі єдиних національних тарифів (у міжнародній практиці усталеним терміном для позначення гарантій держави щодо надання медичної допомоги є «державний гарантований пакет»).
Відповідно до пунктів 4 і 5 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», статті 22 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Бюджетного кодексу України Кабінет Міністрів України розпочав практичне втілення концепції, напрацьованої у Законі «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», із прийняттям Постанови № 1124 від 27 листопада 2019 р. «Порядок реалізації державних гарантій медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій у 2020 році».
Проте уже 5 лютого 2020 року він же виклав цей порядок у набагато повнішій версії та затвердив його власною Постановою №65.
Але і оновлена версія порядку реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у 2020 р. фактично через місяць після своєї офіційної появи перестала відповідати новим суспільним викликам, очоленим пандемією коронавірусної хвороби (COVID – 19).
Такою є діалектика життя: історичний виклик – відповідь йому. Частіше всього ця відповідь буває недостатньою чи навіть неадекватною.
Але життя своє візьме! Щоб не піти у небуття.
У необхідну та належну відповідь потрібен внесок кожного з нас.
Петро Пацурківський
декан факультету, Координатор з проведення науково-дослідних заходів, підготовки та виконання навчальних, тренінгових програм з питань фінансових послуг.
