Суспільство є надзвичайно складним процесуальним феноменом. У ньому взаємодіють явища, які уже вичерпали, або вичерпують себе, відходять у минуле, явища, що складають основу суспільства і перебувають у стані свого розквіту або зрілості та явища, що тільки зароджуються або щойно з’явились і ще не встигли набути класичних змісту та форм. Природно, що найпоширенішими у суспільстві є явища другого типу, які і визначають тип суспільства. Зазвичай у різних пізнавальних традиціях ці явища іменують типовими для відповідних суспільств.
Типовим явищем для розвинутих країн Європи стала медіація. Вона у цих соціумах як суспільна практика стала для кожного та усіх водночас загальновизнаною нормою суспільного буття, набула статусу якісно виокремленої суспільної культури. Медіація у розвинутих європейських країнах чи не найдієвіше серед усіх інструментів цього типу дозволяє замирювати суспільства, примножувати синергію їх індивідів.
В Україні, навпаки, медіація ще не стала узвичаєним, типовим явищем. Вона тут тільки заявляє про себе, перебуває у стані внутріутробного розвитку, невидима неозброєному оку, а тому для величезної більшості української спільноти, яка не належить до вузького кола фахівців з медіації, сприймається на рівні буденної свідомості як феномен типу НЛО чи, у термінології класика української літератури, як fatamorgana.
Більшою частиною вітчизняних фахівців з медіації» вона також сприймається та описується у неадекватних для власне медіації поняттях модерного (класичного) наукового світогляду. Так відбувається тому, що саме цей світогляд та його категорійно-понятійний апарат для більшості теоретично мислячих індивідів вітчизняного соціуму є узвичаєним інструментом пізнання. Але спробуйте, до прикладу, чітко з’ясувати, зафіксувати та викласти у загальноприйнятих у науковому світі формах наукової інформації геометричні параметри полум’я чи його масу за допомогою вищезазначеного категорійно-понятійного апарату. Ви не зможете цього зробити, оскільки тип об’єкта пізнання та тип вищезазначених інструментів пізнання різні, більше того – несумісні між собою.
Справжня природа медіації може бути адекватно описана та пояснена лише за допомогою відповідного їй категоріально-понятійного апарату некласичних стандартів науковості, зі світоглядних позицій постмодернізму. Останній з легкої руки французьких постмодерністів Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі нерідко влучно називають різоматичним світоглядом. Вони першими системно виклали концепцію різоматичного світогляду у спільній роботі «Rhizome», оприлюдненій у 1976 р. Термін різома вони запозичили з ботаніки. В останній ним позначається спосіб життєдіяльності багатолітніх трав’янистих рослин типу ірису. Різома – це культура, яка стелиться по землі, проростаючи через певні відгалуження стебла у землю та у цих же місцях новими стеблами уверх. Згідно спостережень вчених-ботаніків, має місце настільки стійка кореляція між відгалуженням стебел, їх проростанням в землю та у цих же місцях листям доверху, що їх графічну топологію можна вважати взаємозумовленою. В міру поширення різомо-рослини вперед її попередні заземлення та стебла поступово відмирають, але сама різомо-рослина продовжує власну життєдіяльність у нових укорінених стеблах.
Різому постмодернізм протиставляє дереву як принципово відмінному – модерному (класичному) – способу буття та мислення. Це дві тотальні протилежності. Світоглядний дискурс «дерева» перебуває у полоні міфологічної свідомості про наперед заданість світу в цілому та кожного його сегменту. Відповідно до цього дискурсу, атрибутом дерева є його коріння, яке уособлює собою субстанцію, основу детермінанта світу. Дерево символізує вертикально-владну організацію буття, нав’язує нам патерни центру (стовбур дерева) та периферії (його гілки). Матриця центру підсилюється у цій світоглядній парадигмі і кільцями стовбура, які щорічно, скільки дерево існує, примножуються у ньому. Вектор розвитку дерева та руху соків у ньому від коріння до крони уособлює собою генетично-стержневий, прямолінійний світогляд. Саме у полоні цього світогляду продовжують перебувати як більшість звичайних членів вітчизняного соціуму, так і маса його теоретично-мислячих представників, в тім числі і з когорти фахівців від медіації. Інакше вони не намагалися б з притаманною їм наполегливістю без зупинки вмонтовувати медіацію у судочинство, прокуратуру чи в інші публічно-владним чином, тобто ієрархічно («деревовидно») збудовані суспільні інститути.
Згідно постмодернізму, будь-яка впорядкованість у світі неминуче набуває деревовидної конфігурації. Як свого були переконані уже згадувані нами Ж.Дельоз і Ф.Гваттарі, «деревом пронизана уся західна культура». Це принципово обмежує, як стверджували вищезазначені філософи, спонтанність її розвитку, свободу та творчість індивідів. Вони також висловлювались на адресу свого покоління, що «у багатьох із його представників дерево проросло у мозку», а їх думки, рішення та дії хибують «задеревенінням».
Різома, на відміну від дерева, розвивається горизонтально, без будь-якого наперед заданого порядку, а спотанно у просторі і часі, не має для усіх своїх стебел єдиного місця заземлення. Вчені-ботаніки називають різому некласичною еволюцією самодостатніх утворень. Ця еволюція відбувається не за рахунок диференціації, поділу відповідної одиниці рослинного світу, а всупереч їм, завдяки дивній здатності різоми переходити з однієї лінії розвитку на інші такі лінії.
Як трава, що проростає між каміннями або крізь асфальт, різома завжди оточена перешкодами. У неї можна навчитися руху по безкінечній «місцевості з перешкодами», якою є наше буття. Різома – це філософія координації, співіснування, апологія уникнення крайнощів, непротиставлення себе Іншому.
Парадигмальні матриці різоми і медіації однотипні. Як і різома, медіація також є способом життєдіяльності цілого біологічного виду природи, а саме людей. Як і різома, медіація зумовлена власною природою відповідного виду та властивостями середовища його буття. Стосовно останньої (медіації) – це атрибутивно суперечлива природа індивіда, яка постійно вимагає від нього як самоствердження, автономізації, так і водночас співбуття з Іншим, а також атрибутивно суперечлива природа буттєвого устрою людського світу. Як у різоми квінтесенцією її буття є спонтанність, так і у матриці медіації спонтанності належить ключова роль.
Різома – символ гетерогенності, власне гетерогенність безпосередньо, вона завжди у процесі становлення, у неї немає орієнтації на кульмінаційну точку чи певний життєвий фініш. Медіація також є символом та інструментом замирення суспільства його творцями – індивідами безпосередньо через взаємоузгодження їхніх потреб одного з одним.
Для того, щоб зрозуміти та опанувати медіацію як спосіб життєдіяльності індивідів у суспільстві, передусім необхідно збагнути квінтесенцію різоматичного способу життєдіяльності багаторічних трав’янистих рослин типу іриса. Адже медіація за її природою та способом буття також різоматична.
Природу неможливо перемогти. Невже такий її вид, як homo sapiens, цього ще не збагнув?
Петро Пацурківський
професор, декан юридичного факультету, член робочої групи грантового проєкту MEDIATS
