Право бути забутим. Сьогодення та майбутнє

Право бути забутим уперше було визначено Судом Справедливості Європейського Союзу у справі «Google Spain SL, Google Inc. v Agencia Española de Protección de Datos, Mario Costeja González» (2014 рік). Воно означає, що особа має право подати до оператора пошукової системи мережі Інтернет або до вищого органу влади чи суду скаргу / позов про видалення або зміну посилань на певні інтернет-сторінки, які містяться в списку результатів пошуку, що з’являється після введення імені такої особи до пошукової строки.

За даними Google, із моменту появи цього рішення компанія отримала 415 359 запитів на видалення інформації з пошукової системи. Вона задовольнила 42,6 % з них і видалила 1 444 021 посилання в інтернеті.

Вилучається не сама інформація (текст, картинка, відео тощо), а посилання на неї. Тобто, якщо вам вдасться реалізувати своє «право на забуття», то при пошуку дані не з’являтимуться у результатах пошуковика. Але самі дані залишаться доступними.

Пошукові гіганти від правової новації були не в захваті: голова ради директорів компанії Google Ерік Шмідт зазначив, що залишається багато відкритих питань. «Простіше кажучи, відбулося зіткнення між правом бути забутим і правом на доступ до інформації. З погляду Google, тут мусить бути баланс», – сказав Шмідт після винесення рішення Судом Справедливості Європейського Союзу.

Технічна реалізація «права на забуття»

Перш за все цим правом можуть скористатися люди, що живуть на території Європейського Союзу. Громадянин США, що живе в Європі, може скористатися європейською формою запиту на видалення. А ось європеєць, що проживає за межами ЕС, – ні.

В Україні ще не було розглянуто жодного спору, пов’язаного з правом бути забутим. Втім, поява такої категорії справ видається цілком реальною, оскільки українці, як і будь-хто, можуть подавати запити про видалення своїх персональних даних із пошукової системи до відповідного оператора.

Щоби скористатися правом бути забутим, особі, яка звертається до оператора пошукової системи або відповідного органу влади, необхідно довести, що:

• інформація, на яку перенаправляє спірне посилання, давно опублікована;
• інформація, описана в публікаціях, уже є неналежною, неправильною або більше не відповідною чи надмірною;
• шкода від появи таких посилань у результатах пошуку переважає суспільний інтерес, а також право інтернет-користувачів мати доступ до цієї інформації.

Особа має право вимагати видалення з пошуку лише своїх персональних даних. Якщо ж останні належать до публічної інформації, необхідно визначити баланс між її правом на захист приватного життя та правом інших осіб на доступ до публічної інформації.

Також існує обмеження щодо доменів. Раніше видалялися лінки лише для європейських доменів. Наприклад, для доменів пошуковиків у Штатах чи Канаді посилання залишалися активними. Однак пізніше компанія Google переглянула свої підходи до «права на забуття» і розширила його дію й на домени поза межами ЄС.

Судові справи

Активно говорити про «право на забуття» почали після скарги Маріо Костехи Гонсалеса – іспанець зажадав видалення інформації про продаж його житла за борги. За словами позивача, оголошення про аукціон, яке містило всього лиш 36 слів, завдавало шкоди його репутації. Суд Європейського Союзу постановив, що пан Гонсалес має право залишити цю історію в минулому, та зобов’язав Google видалити результати пошуку, які містять інформацію про торги його нерухомістю. В рішенні суду також пояснюється, що рішення про вилучення посилань залежатиме й від «характеру інформації, про яку йдеться, і її чутливості до приватного життя суб’єкта даних і зацікавленості громадськості в розкритті цієї інформації, відповідно до ролі, яку відіграє суб’єкт даних у громадському житті».

Випробувавши систему запитів на видалення, генеральний директор Google Ларрі Пейдж оприлюднив цікаві цифри. З 41 тисячі запитів, отриманих компанією за тиждень, 12 % пов’язані з арештами за дитячу порнографію. Третина пов’язані з шахрайством, а одна п’ята стосується важких злочинів. Серед них – запит від політика із сумнівним минулим, від лікаря, про якого було написано велику кількість негативних відгуків, та чоловіка, засудженого за спробу вбивства своєї родини.

Інший відомий приклад застосування «права на забуття» – позов німців Вольфганга Верле та Манфреда Маубера до Вікіпедії. Чоловіки зажадали видалення відповідної статті з ресурсу про вбивство німецького актора в 1990 році. Німецьке законодавство дозволяє замовчувати імена злочинців в інформаційних повідомленнях, якщо вони вже «заплатили свій борг суспільству». Адвокат двох убивць стверджує, що злочинці теж мають право на особисте життя, й мають право, щоби їх залишили у спокої.

У США із застосуванням права на видалення інформації все складніше. Американець Крістос Катсурас розпочав справжній правовий квест для видалення інформації з інтернету: фотографій із місця автокатастрофи, в якій загинула його 18-річна донька. Виявилося, що двоє патрульних поширили знімки: надіслали їх рідним та знайомим на Хелловін, аби шокувати їх. Ті, у свою чергу, надіслали їх своїм знайомим – і так фото опинилися в мережі. Родині Катсурас вдалося видалити з мережі понад 2,5 тисячі фотографій, однак повністю звільнити від них мережу навряд чи можливо.

Водночас юристи зауважують, що реалізація «права на забуття» жодним чином не впливатиме на право доступу до публічної інформації. Право на доступ до публічної інформації стосується інформації про державні органи, бюджетні витрати, та діяльність різних гілок влади. Щодо права на забуття – йдеться про видалення саме персональних даних людини з мережі. Тому ці дві категорії не можна зіставляти. Тут можна зіставити хіба що з правом на свободу слова і правом на інформацію. Звичайно, що має бути розумний баланс цих прав, тобто інформація не має “забуватися”, за винятком випадків, коли вона завдає шкоди людині», – пояснюють низка експертів.

Особливо це може стосуватися дітей, жертв насильства, жертв переслідувань та випадків, пов’язаних із правами людини. Поки що єдиного підходу на міжнародному рівні не вироблено, але його неминуче буде знайдено, бо вже є нагальна потреба й серйозні дискусії на цю тему.