Спільними зусиллями. Ця максима добре відома усім корінним, особливо потомственним, чернівчанам. А ще вона є достеменно зрозумілою усім людям, хто поділяє основоположні європейські цінності та гуманістичний європейський світогляд.
Проте і в цю цінність впродовж останніх десятиліть нашого буття непомітно проникли і навіть до певної міри укорінилися в ній суттєві деформації. Гібридна до COVID на дійсність, в якій опинилося не без своєї вини українське суспільство, у буттєвій матриці спільними зусиллями досить відчутно змістила акцент на спільноту, на соціум в цілому та неприпустимо звузила, применшила індивідуальну роль та особливо індивідуальну відповідальність більшості членів соціуму за спільну справу. Як мовили древні римляни, за res publica.
Саме тому у нас так повільно формується українська політична нація. Саме тому ми так легко, щоб не сказати легковажно, переходимо з політичного полону одного каліфа на час до іншого такого ж каліфа.
Бути самим собою, залишатися відповідальною перед самою собою та за спільну справу особистістю завжди непросто, зазвичай буттєво некомфортно, а нерідко і небезпечно такій особистості в умовах засилля гібридних цінностей та гібридної дійсності.
Проте ще небезпечніше навіть для самого себе полишити спільну справу на Іншого. Тому що за такої ситуації раніше або пізніше, але неодмінно для обивателя, як завжди, несподівано настає час, коли спільна справа стає справою нічийною. А це життєво небезпечно. У прямому та переносному сенсі.
Блискучим та водночас надто прикрим підтвердженням цього є пандемія коронавірусної хвороби COVID-19. Тільки безвідповідальне ставлення дуже багатьох індивідів до самих себе і до res publica – суспільства в цілому дозволило COVID-19 трансформуватися із однієї з небезпечних хвороб, яких у людському світі тьма тьмуща, у пандемію, що наростає у геометричній прогресії. Великою несподіванкою і ще більшою прикрістю для мене стали лідируючі позиції в Україні найменшої спільноти Чернівецької області за показником вражених COVID-19. Ми явно призабули, що не тільки спільнота відповідає за індивіда, але й індивід за спільноту та за самого себе.
Індивід, не турбуючись про Іншого, тобто про спільну справу, не дбає і про себе. А не дбаючи про себе, занапащує спільну справу, усе суспільство. Тут має місце жорстка взаємозумовлена детермінація.
Щоб зберегти і примножити спільну справу, ми зобов’язанні бути відповідальними за неї. Тому що тільки таким чином можемо убезпечити себе. І не тільки від COVID-19, а у кожній спільній справі. Поза суспільством індивіда немає, як і немає соціуму чи будь-якої іншої людської спільноти без індивіда.
До прикладу, спільною справою усієї академічної спільноти правничого факультету ЧНУ ім. Ю.Федьковича є Чернівецька правнича школа. Вона надійне пристанище для кожного з нас. Вона запорука професійних та позапрофесійних успіхів більшості із нас. Але виключно за умови, коли Чернівецька правнича школа є нашою спільною справою. Тільки так вона спроможна знайти правильні відповіді на все нові і нові історичні виклики для неї.
Ці виклики постають перед нами зазвичай, як «дрібниці», які далеко не кожен розпізнає відразу та відповідно перегруповується, турбуючись про себе і спільну справу. А якщо такого перегрупування волі, зусиль, ресурсів та багато іншого вчасно не зробити, то надзвичайно великий ризик втратити себе і спільну справу.
Наразі такою «дрібницею» постала потреба кожному науково-педагогічному працівнику факультету обов’язково мати фахові наукові публікації з проблематики кожної навчальної дисципліни, які він викладає студентам. Відсутність цієї «дрібниці», якщо ти навіть дипломований професор або доцент, згідно нині чинних критеріїв акредитації спеціальності, безальтернативно відносить такого викладача до фахово слабких, непридатних забезпечити високу якість професійної підготовки. Такому викладачу кафедра невправі, згідно чинних критеріїв акредитації спеціальностей НАЗЯВО, доручити читання лекцій чи проведення практичних занять. А якщо кафедра все-таки закриє очі на цю вимогу, то вона цим самим майже автоматично підводить під «закриття» спільну справу усієї правничої школи – підготовку фахівців із відповідної спеціальності.
Тому застерігаю кожного від того, щоб кидати виклик спільній справі – це стане викликом самому собі. А звідси кожному необхідно завчасно потурбуватися про себе у першу чергу самому. І тільки після цього простягне руку підтримки і допомоги кожному наша спільна справа – юридичний факультет.
Адже системоутворюючим чинником усіх спільнот є індивід з його людськими властивостями.
Петро Пацурківський
професор, декан юридичного факультету
