Інститут недійсності правочину покликаний слугувати нормальному функціонуванню ринкової економіки та захищати цінності приватного права встановленням законодавчих меж при вчиненні правочинів, а при їх недотриманні можливістю захисту прав та законних інтересів добросовісних учасників цивільних правовідносин.
Шляхом закріплення на законодавчому рівні принципу вільної реалізації суб’єктами цивільного права належних їм суб’єктивних прав законодавець водночас встановлює певні приписи, яких повинні дотримуватися вказані суб’єкти при їх здійсненні. Зокрема, під час реалізації фізичними та юридичними особами наданих їм законом прав, вони безумовно повинні діяти розумно, справедливо та добросовісно, а також дотримуватися моральних та інших прийнятих у суспільстві норм поведінки.
При встановленні взаємозв’язку між категоріями «добросовісність» та «фіктивність (недійсність) договору» слід знати, що такий спосіб захисту майнових цивільних прав та інтересів як визнання договору (правочину) недійсним є нічим іншим як негативною реакцією держави (в особі судового органу) на порушення суб’єктами цивільного права нормативних приписів, визначених у ст.203 ЦК України, стосовно змісту, суб’єктного складу договору, вільного волевиявлення сторін договору, а також щодо його форми.
Визнання договору недійсним являє собою самостійний не тотожний іншим способам захисту майнових цивільних прав та інтересів (відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дії, яка порушує право, припинення правовідношення тощо) спосіб захисту, метою застосування якого є припинення регулятивної сили правочину як юридичного факту, тобто визнання його таким, що не породжує юридичних наслідків (анулювання цивільних прав та обов’язків, що виникли у сторін при вчиненні правочину або припинення їх на майбутнє, якщо за недійсним правочином права й обов’язки передбачалися лише на майбутнє) для недопущення розвитку на підставі правочину відповідних йому правовідносин, а також встановлення заборони на виконання правочину.
Згідно ст.234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. У фіктивному правочині воля його учасників по суті присутня, але вона спрямована не на те, щоб створити між її учасниками будь-який юридичний зв’язок, а на те, щоб створити лише видимість цього зв’язку. Це юридична фікція.
Специфічними є не лише підстави визнання недійсним договору з мотивів його фіктивності, але й самі правові наслідки рішення, яким фіктивний договір визнається недійсним. Справа в тому, що за загальним правилом до недійсних правочинів застосовується такий самостійний спосіб захисту цивільних прав як двостороння реституція. Згідно ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Натомість застосувати такий механізм для фіктивного правочину неможливо, оскільки сторони такого договору не вчиняли жодних дій, спрямованих на його виконання. Саме тому суд виносить рішення лише про визнання договору фіктивним (недійсним), без застосування наслідків, передбачених чинним законодавством, оскільки у сторін їх права та законні інтереси не припинялися після укладення договору.
Разом з тим, не виключається можливість застосування до фіктивних правочинів правових наслідків, передбачених ч.2 ст.216 ЦК України, а саме у вигляді відшкодування винною стороною збитків та моральної шкоди другій стороні (за умови встановлення факту добросовісності її поведінки) або третій особі.
Володимир Никифорак
доцент кафедри приватного права
