Днями Уряд України зробив ще один важливий крок на шляху набуття нашою державою повноправного членства в Європейському Союзі. Зокрема, ним було доручено Міністерству економіки розробити законопроєкт щодо приведення законодавства України у сфері вирішення споживчих спорів у відповідність до законодавства ЄС. Йдеться про імплементацію Україною Директиви 2013/11/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 травня 2013 року про альтернативне вирішення споживчих спорів та про внесення змін до Регламенту (ЄС №2006/2004 і Директиви 2009/22/ЄС.
На що в такому випадку вправі очікувати українці?
Принагідно зазначимо, що споживчі спори є наймасовішими з усіх спорів в Україні, а споживчі відносини продовжують залишатися у нас справжньою Ахіллесовою п’ятою. Кожен з нас щоденно, зазвичай неодноразово, виступає в ролі споживача. Звісно, ця наша роль «законодавчо визначена», а наші права як споживачів «справедливо» захищенні, тому що ми законодавчо проголошені «рівними» з надавачами товарів/робіт/послуг.
До прикладу, в системному Законі України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 р. його мету сформульовано так: «Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів споживачів і кредиторів…» У цьому ж парадигмальному ключі сформульовані позитивні права та обов’язки й у всіх інших законах, що врегульовують відносини споживачів та надавачів товарів/робіт/послуг – як рівні. А за таких «рівних» засад, як відомо, Остап Бендер знав 999 способів, як можна «успішно» та «справедливо» збути будь-який товар/послугу/роботу якому завгодно їх споживачу.
В ЄС, навпаки, у парі споживач-надавач товарів/робіт/послуг перший з них позиціонується як слабша (вразливіша) сторона відповідного договору, тому за ним закріплено презумпцію державного захисту. Це навіть знайшло відображення в окремих рішеннях ЄСПЛ (до прикладу, рішення у справі «Сандерс проти Сполученого Королівства»).
Саме цей парадигмальний підхід реалізовано й у вищезазначеній Директиві Європейського Парламенту та Ради. Звідси усі споживачі товарів/робіт/послуг вправі розраховувати на їх принципову та послідовну підтримку в їх споживчих спорах з надавачами відповідних цінностей.
В силу укоріненої інерції мислення впродовж століть місцем та суб’єктом вирішення спору прийнято вважати суд. Проте загальновизнані проблеми сучасного судочинства, зазвичай, призводять до того, що споживач, який звертається до суду за вирішенням його споживчого спору з надавачем товарів/робіт/послуг, ще більше ускладнює своє життя. Тому Директивою Європейського Парламенту та Ради №2013/11/ЄС передбачено необхідність гарантування державами-членами можливості «позасудового вирішення внутрішніх і транскордонних спорів, що стосуються зобов’язань за договорами купівлі-продажу або договорами про надання послуг» між суб’єктами, що перебувають під юрисдикцією ЄС.
Директива вимагає від держав-членів забезпечення їх громадянам та особам без громадянства, які перебувають в ЄС легітимно, доступу «до простих, дієвих, швидких і недорогих способів вирішення споживчих спорів», що виникають із вищезазначеного предмету. А для цього мають бути створені там, де ще їх немає, «позасудові механізми відшкодування» завданої надавачами послуг шкоди.
Згідно Преамбули Директиви, до сфери її застосування не входять неекономічні послуги загального інтересу (послуги щодо надання благ). Директива також не є застосовною до послуг з охорони здоров’я, а також до потенційно можливих скарг, «поданих торговцями проти споживачів або до спорів між торговцями».
Директивою передбачено встановлення вартісного порогу послуг з альтернативного вирішення спорів, а також послідовне дотримання суб’єктами АВС принципів добросовісності та справедливості під час вирішення спору. Головними принципами їх діяльності визнано «незалежність і доброчесність».
Директива вимагає від держав-членів забезпечення неухильного дотримання суб’єктами АВС у їх діяльності чинних в ЄС правил захисту персональних даних сторін споживчих спорів, а також забезпечення «дотримання режиму конфіденційності та поваги до приватної особи».
Такими є основоположні вимоги Директиви Європейського Парламенту в Ради 2013/11/ЄС щодо альтернативного вирішення спорів. Україні не уникнути всеосяжного дотримання їх, оскільки наш вступ в ЄС уже набув безальтернативного характеру. То ж очікуємо, що вітчизняний законодавець не стане і в цьому випадку шукати якогось «власного резону», а імплементує цю Директиву без її істотних «покращень» на власний розсуд.
Тоді й українці стануть вирішувати їх споживчі спори по-європейськи.
Петро Пацурківський
д.ю.н, професор кафедри публічного права
