Право на відключення (right to disconnect) в цифрову епоху

Законодавча практика іноземних держав свідчить про високу ефективність правового регулювання права на відключення. На сьогодні законодавчі ініціативи, спрямовані на захист працівників від надмірного робочого навантаження та професійного вигорання, реалізовані в таких країнах, як Франція, Іспанія, Італія, Португалія, Бельгія, Ірландія та інших. Це створює підґрунтя для його визнання як фундаментального права на міжнародно-правовому рівні та підтверджує його імперативний характер в умовах цифровізації соціально-трудових відносин.

Закріплення “права на відключення” в українському законодавстві було здійснено у 2021 році через модернізацію приписів Кодексу законів про працю України та Закону України “Про охорону праці”. Зокрема КЗпП України було доповнено статтею 60-2, в якій встановлено, що «працівнику, який виконує дистанційну роботу, гарантується період вільного часу для відпочинку (період відключення), під час якого працівник може переривати будь-який інформаційно-телекомунікаційний зв’язок з власником або уповноваженим ним органом і це не вважається порушенням умов трудового договору або трудової дисципліни. Період вільного часу для відпочинку (період відключення) визначається у трудовому договорі про дистанційну роботу». Пункт 16 розділу V «Тривалість робочого часу і часу відпочинку» Типової форми трудового договору про дистанційну роботу передбачає указувати часові інтервали протягом доби та/або тижня, під час яких працівник може переривати будь-який інформаційно-телекомунікаційний зв’язок з роботодавцем. Таким чином, врегулювання порядку виконання роботи, у тому числі процедуру фіксації періоду відключення, віднесено до диспозитивних повноважень сторін трудового договору про дистанційну роботу. Отже, чинне законодавство про працю закріплює обмеження суб’єктного складу осіб, які мають право на відключення, виключно дистанційними працівниками, а також характеризується відсутністю дієвого правового механізму забезпечення цього права на практиці.

Проєкт Трудового кодексу України також не містить принципово нових норм щодо досліджуваного питання, зокрема пункт 10 статті 63 Проєкту передбачає період вільного часу для відпочинку (період відключення) у трудовому договорі про дистанційну роботу, про який сторони домовляються самостійно, тобто фактично дублює зміст статті 60-2 діючого КЗпП України.

Натомість у Проєкті Цивільного кодексу України пропонується закріпити ширшу за сферою регулювання юридичну конструкцію згаданого права. Зокрема, стаття 337 Проєкту встановлює право фізичної особи на інформаційний спокій у неробочий час, що передбачає право не брати участі у будь-яких робочих, службових чи професійних комунікаціях у вихідні, святкові дні, під час відпустки або у вільний від роботи час.

За аналогією із законодавством про працю, передбачається встановити, що реалізація цього права для фізичної особи не може бути підставою для притягнення її до юридичної відповідальності чи настання для неї будь-яких негативних наслідків. Винятковими обставинами, за яких можливе обмеження вказаного права, є загроза національній безпеці, необхідність забезпечення громадського порядку, охорони здоров’я населення, запобігання надзвичайним, аварійним ситуаціям, завдання шкоди життю та/або здоров’ю інших осіб, а також інші випадки, визначені договором. Отже, норма проекту поширюватиметься не лише на суб’єктів трудових відносин, а також на учасників службових чи інших професійних відносин, маючи на меті законодавчо закріпити гарантії розмежування особистого та робочого часу в умовах сучасних цифрових технологій.

Потреба в перегляді національного законодавчого регулювання права на відключення є критично важливою для гарантування справедливого балансу між професійними обов’язками та приватним життям особи. Водночас законодавче врегулювання “права на відключення” потребує комплексного підходу, оскільки ключовим аспектом є не лише нормативна фіксація відповідної конструкції, а й запровадження дієвого механізму її практичної імплементації, встановлення чіткої сфери застосування та можливих обмежень. В умовах цифровізації практична цінність цього права зростає, відтак доцільно спиратися на міжнародні правові стандарти та кращі іноземні практики.