Останніми роками контактні зоопарки та інтерактивні виставки тварин стають поширеним явищем у сфері організації дозвілля в Україні. Значна частина таких закладів розміщується у торговельно-розважальних центрах і пропонує відвідувачам, зокрема родинам із дітьми, можливість безпосереднього контакту з представниками тваринного світу. Проте за привабливим форматом сімейного дозвілля маскується проблема, яка потребує серйозного правового осмислення: чи відповідає діяльність контактних зоопарків вимогам законодавства щодо захисту тварин?
Особливої актуальності це питання набуває у зв’язку з регулярними повідомленнями про випадки загибелі тварин, неналежні умови їх утримання, відсутність можливості усамітнення, постійний стрес унаслідок інтенсивної взаємодії з відвідувачами та недостатній рівень ветеринарного обслуговування. Подібні ситуації порушують не лише питання гуманності поводження з тваринами, а й питання дотримання обов’язкових правових вимог суб’єктами господарювання, які використовують тварин у комерційній діяльності. Тут мова йтиме саме про контактні зоопарки з дикими тваринами.
Основоположним нормативно-правовим актом у цій сфері є Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Відповідно до статті 8 зазначеного Закону утримання диких тварин у неволі допускається, лише якщо створено умови, які відповідають їхнім біологічним, видовим та індивідуальним особливостям. Крім того, законодавець передбачив необхідність отримання відповідного дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища (наразі це Мінекономіки України).
Водночас практична реалізація вимоги щодо отримання дозволу є неможливою, адже порядок його видачі досі не розроблено. Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/8122/17 чітко зазначила, що відсутність встановленого порядку видачі дозволів не надає права здійснювати діяльність без них, а отже використання диких тварин без належного дозволу є незаконним, а одержати такий дозвіл – фактично неможливо.
Важливе значення має також норма, яка забороняє надавати фотопослуги з дикими тваринами, за винятком зоопарків, цирків та дельфінаріїв. Адже контактні зоопарки не мають правового статусу зоопарку в розумінні Закону України «Про природно-заповідний фонд України», отже, послуги фотографування з дикими тваринами вони надавати не мають права.
Порядок утримання та розведення диких тварин, які перебувають у стані неволі або в напіввільних умовах, затверджений наказом Мінприроди України від 30 вересня 2010 року № 429, визначає вимоги до умов утримання диких тварин, зокрема щодо забезпечення їхніх біологічних, видових та індивідуальних потреб, належного догляду, харчування, облаштування місць перебування та ветеринарного обслуговування. З огляду на вказане, принципового значення набуває питання відповідності місця утримання природним потребам конкретного виду: обмежений простір, штучне освітлення, недостатня вентиляція, відсутність належних укриттів та постійна присутність відвідувачів — усе це з високою ймовірністю негативно впливає на фізичний і психологічний стан тварин.
Отже, аналіз чинного законодавства дає підстави стверджувати, що функціонування контактних зоопарків не може відбуватися поза межами загальних вимог щодо захисту тварин. Водночас наявність нормативних приписів ще не гарантує їх ефективного виконання на практиці.
На нашу думку, законодавче регулювання цієї сфери потребує подальшого вдосконалення. Зокрема, доцільно розглянути можливість:
- нормативного визначення правового статусу контактних зоопарків та інших закладів, що використовують диких тварин для публічної демонстрації;
- посилення державного контролю за діяльністю таких закладів;
- визначення допустимих меж взаємодії відвідувачів із тваринами та запровадження обмежень на тактильний контакт у випадках, коли він створює загрозу їхньому благополуччю;
- удосконалення механізмів вилучення тварин у разі встановлення порушень та забезпечення їх подальшого утримання у належних умовах.
Зрештою, суспільство має визначитися з принциповим питанням: чи може розвага людини бути достатнім виправданням для обмеження природних потреб іншої живої істоти?
Катерина КОЗМУЛЯК
к.ю.н., доцент, асистент кафедри публічного права
